Проза Панаса Мирного
Творчу діяльність Панас Мирний починає як поет. Та в українську літературу він увійшов неперевершеним майстром прози. Хоча все своє життя письменник повертався до поезії, наголошуючи, що вона допомагає йому осмислювати навколишню дійсність, щоб потім писати прозу.
Перший друкований виступ Панаса Мирного в літературі припадає на 1872 рік. Цим псевдонімом був підписаний вірш «Україні», опублікований у львівському журналі «Правда».
Того ж року львівський журнал «Правда» надрукував перше оповідання митця «Лихий попутав».
Цей твір про поламану долю бідної дівчини – селянки-сироти Варки Луценкової. Вона була наймичкою в місті, народила й утопила позашлюбну дитину (від лукавого й цинічного підмайстра Василя, який одурив Варку). Потім – тюрма, монастир і знову найми. Всі ці перипетії відтворено в безпосередньому вияві почуттів скривдженої героїні, зі співчуттям до вічної заробітчанки. Єдиним полегшенням у бутті змученої жінки, «лихим попутаної», у фіналі твору виведено щиру молитву «Господу милосердному».
Оповідання «Лихий попутав» побудоване як монолог головної героїні. Панас Мирний використав цей прийом, щоб глибше розкрити її внутрішній світ.
Появу нової в українській прозі теми засвідчили перші повісті письменника – «П’яниця» (1874) та «Лихі люди» (1875).
У повісті «П’яниця» автор зосередився на розкритті трагедії «маленької людини» - дрібного чиновника. Сюжет повісті розгортається як історія двох братів Левадних, Петра й Івана, які вийшли із селянського середовища. Однак перший усе вище піднімається щаблями кар’єри, не зупиняючись ні перед чим. Другий – дрібний чиновник, світла душа, талановитий скрипаль – не знаходить себе в складних обставинах. Зазнаючи моральних мук від знущань над людською гідністю, Іван занепадає духом, спивається й помирає в шпиталі. Він – «зайва людина».
На прикладі долі Івана прозаїк утілив ідею, сформульовану ним так: «П’яниця рветься до чогось вищого, кращого і якщо гине, то тільки в силу дурних умов життя».
Помітним явищем у літературному процесі стала повість «Лихі люди» (1875).
В цій повісті письменник звернувся до проблеми інтелігенції в громадському житті, дав своє тлумачення образу нової людини з освічених кіл.
Петрові Телепню і Тимофієві Жуку, які виражають інтереси передової молоді, котра прагне «дужими руками помірятися з життям», поборотися з кривдою, у повісті протиставляються вірний царський служка Шестірний і тюремний піп Попенко.
Ув’язнений за викривальні художні твори, письменник Телепень, незважаючи на свою м’яку вдачу, добре серце, слабке здоров’я, виявляє незвичайну волю і впертість: він не хоче навіть розмовляти з царським прокурором. Правда, нестерпні тюремні умови спричиняють важке психічне захворювання і призводять до його самогубства.
Ще активнішим і послідовнішим борцем проти самодержавства є революціонер-народник Тимофій Жук. Виключений з гімназії за читання нелегальних брошур, Жук іде «в народ», працює вантажником, косарем, рибалкою, поширює ідеї революційного оновлення суспільства.
Шестірний – переконаний монархіст. Ще в гімназії він виявив себе підлим донощиком. До пари йому Попенко, мрії котрого не сягають далі багатої парафії. Всі плани безжурного життя у нього пов’язані із збереженням відсталості й неписьменності мас.
Опублікована без підпису в женевському журналі «Громада» за 1877 р., повість «Лихі люди» нелегально ввозилася в Україну і поширювалася разом з народницькими брошурами, тобто використовувалася з пропагандистською метою.
Одним з найвищих досягнень письменника є роман «Повія» (1881). Це широке епічне полотно, якому автор присвятив кілька десятиліть своєї творчості.
З роману постають яскраві картини життя пореформеного селянства, роздертого гострими соціальними контрастами.
У центрі твору – життєво переконлива драма напівсироти Христі Притиківни та її матері Пріськи. В лютий мороз гине селянин Пилип Притика. Ця трагічна смерть стає початком нещасть його дочки Христі.
Христю з матір’ю переслідує збирач податків Грицько Супруненко, виживає дівчину з села, щоби з нею не побрався його син.
Сільська дівчина стає міською наймичкою, а потім – міською повією. Вона опускається на саме соціальне дно, а згодом, повернувшись у рідне село, вона замерзає під корчмою, яка колись була її батьківською хатою.
Чиста, здорова натура, загинула у задушливому царстві лицемірства, брехні, ошуканства, підлості. Трагедія Христі – суворе обвинувачення антилюдяній системі.
Письменник так визначив художній задум роману: «Головна ідея моєї праці – виставити пролетарку й повію сьогочасну, її побут у селі (перша частина), у місті (друга частина), на слизькому шляху (третя частина), попідтинню (четверта).
Роман «Повія» - один із небагатьох українських романів, який екранізовано.
Визначним явищем української драматургії є п’єса «Лимерівна» (1892). Вона витримала творчу конкуренцію з найкращими драмами того часу й надовго ввійшла до репертуару Театру корифеїв.
За ідейним спрямуванням п’єса є викриттям деспотичної сваволі в родинному житті.
Стара Лимериха силоміць зруйнувала доччине кохання з парубком Василем і домоглася її заміжжя з багатим самодуром Карпом Шкандибенком. Це віддало Наталю на поталу деспотичній свекрусі. Нестерпне життя волелюбної героїні зумовило потьмарення розуму й самогубство Наталі.
Виконавиця головної ролі М. Заньковецька трактувала мелодраматичну розв’язку п’єси як свідомий протест: у нерівній боротьбі вона програє, але не капітулює перед «темним царством».
У квітні 1892 р. відбулася прем’єра драми «Лимерівна». У головній ролі – Марія Заньковецька. Вистава закінчилася під бурхливі оплески, багато разів підіймали завісу. Зачарований грою геніальної актриси, зворушений до сліз, Панас Якович у шалених оваціях забув свій кодекс: не розкривати, берегти таємницю псевдоніма – і під вигуки публіки «Автора! Автора!» піднявся на сцену. Перед здивованими очима переважної більшості глядачів стояв знайомий багатьом, трохи зніяковілий і розчулений колезький радник П. Я. Рудченко.
Панас Мирний увійшов в історію українського письменства як митець масштабного епічного таланту.
Широка панорама життя українського села упродовж кількох поколінь постає з роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (1872-1875).
Реформа ХІХ ст. скасувала кріпацтво. Законодавчими актами закріпаченим селянам надавалися права купівлі-продажу нерухомого майна, ведення торгівлі, вільного заняття ремеслом, права на вільний шлюб, вирішення всіх родинних справ без дозволу поміщика. Але ці права надавалися тільки після переходу на викуп, після введення уставних грамот, які складали самі землевласники-поміщики, а затверджували і вводили в дію мирові посередники, які призначалися теж з поміщиків. Для складання уставних грамот надавався дворічний термін (він часто був і більшим), під час якого селяни лишалися тими ж кріпаками, тільки офіційно називалися тимчасовозобов’язаними. Після введення установчих грамот поміщицькі лани лишалися у панській власності, а та земля, якою користувалися кріпаки, продавалася їм примусово. Поміщик мав повне право поміняти землю кріпакам – кращу на гіршу. Пани загарбували такі життєво необхідні для селян угіддя, як луки, випаси, ліси, водопої, щоб поставити юридично вільних селян у економічну залежність. Право на викуп землі мали тільки ті родини кріпаків, які користувалися нею раніше. Дворові кріпаки, які прислуговували панам, доглядали їхню худобу, маєток, такого права не мали і виходили з кріпацької залежності зовсім безземельними, в кращому разі з садибною ділянкою. Зрозуміло, що така царська «милість» обурювала селян, спричиняла до частих заворушень.
Усі ці події і лягли в основу роману Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?».