Михайлу Старицькому належать 25 закінчених п’єс, серед яких поряд з оригінальними драмами знаходимо інсценізовані епічні твори інших письменників, творчо доопрацьовані п’єси українських авторів, пристосовані до сценічного втілення.
Уперше письменник почав працювати на український театр в 1864 році, коли за п’єсою Олекси Стороженка „Гаркуша” підготував лібрето для оперної вистави. А далі на основі драматичного твору Якова Кухаренка „Чорноморський побит на Кубані” він написав віршований текст оперети „Чорноморці» (1872), покладений на музику М. Лисенком. Ним була кардинально перероблена комедія Панаса Мирного „Перемудрив”, відома під назвою „Крути, та не перекручуй” (1886). А п’єса І. Нечуя-Левицького „ На кожум’яках” з легкої руки Старицького перетворилася на й досі широко популярну сатиричну комедію „За двома зайцями” (1883). Переробляючи п’єси своїх попередників і сучасників, митець вносив у них багато нового, виразно окреслював характери дійових осіб, загострював конфлікти, збагачував мову. Переробки здійснювалися за згодою авторів, на театральних афішах друкувалися обидва прізвища. Однак проведені пізніше текстологічні дослідження засвідчили такий внесок Старицького у здійснення переробки, який дав підстави включити їх у видання спадщини драматурга.
М. Старицький багато працює над інсценізацією прозових творів на українську тематику. Його увагу передусім привертає рання творчість М. Гоголя, романтична, основана на народній поезії. так за мотивами гоголя з’являються тексти оперет „Різдвяна ніч” (1873), „Сорочинський ярмарок” (1883) та лібрето опер „Утоплена” (1883) і „Тарас Бульба” (1880). Покладені на музику М. Лисенком, вони заклали основу українського музично-драматичного театру. У цих творах письменник високо підносив красу українських образів і звичаїв, опоетизовував героїку визвольної боротьби народу.
За повістю Елізи Ожешко „Зимовий вечір” Старицький написав однойменний етюд „У двох ослонах” (1888). Він кілька разів переробляв п’єсу, але ж охоронцям самодержавних правопорядків не подобався її головний герой – каторжник, що тричі тікав із Сибіру. Доля волелюбного бунтаря, відтворена в повісті польської письменниці, нагадувала українському драматургові народного месника Устима Кармелюка.
У мелодраматичному ключі була перероблена повість Юзефа Крашевського „Хата за селом”, широко відома під назвою „Циганка Аза” (1890), та оповідання Олександри Шабельської „Напередодні Івана Купала” – в драму „з співами і музикою” під назвою „Ніч на Івана Купала” (1887).
Письменнику належить і низка оригінальних п’єс , написаних за власними сюжетами. Серед них – драма з народного життя „У темряві” (1892), водевіль „Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка” (1872). Перша з п’єс художньо досліджувала антагоністичні суперечності, які розділили селян на ворожі табори, розкривала ту соціальну темряву, в якій ниділи трудівники і процвітала глитайська верхівка.
Новим явищем в українській драматургії стали п’єси Старицького з життя інтелігенції. У драмі „Не судилось” (1881) змальовані образи студента Михайла Ляшенка, який не дуже далеко відійшов від „панського болота”, що його породило, і лікаря-різночинця Павла Чубаня, який у всьому дотримується принципу „жити працею своїх рук”. Це – типовий представник народницької молоді: вище культурно-освітніх закликів і втілення в життя селян „малих діл” він не піднімається.
Питання взаємин інтелігенції, освічених представників суспільства з трудящими порушуються в драмі „Розбите серце” (1891). Трагічно закінчилася любов дочки сторожа Теклі з паничем Яворським. Дівчина помирає від моральних страждань, оскільки заради „щастя” вона мала відсахнутися від нього.
А в драмі „Талан” (1893) було змодельоване добре знайоме авторові життя українського театру. Прототипом головної героїні артистки Марії Лучицької була Марія Заньковецька. Розгортаючи конфлікт у двох площинах – громадсько-мистецькій і родинно-побутовій, драматург порушив низку злободенних проблем, пов’язаних з долею актора, повністю залежного від примх антрепренера, продажної преси з її фальшивими оцінками театральних вистав, закулісних інтриг.
Ідейні змагання інтелігенції, її розшарування, зумовлене наростанням визвольного руху, висвітлюються в драмі „Крест жизни” (1901). У творі осуджуються ті, хто відступив від ідеалів заради особистої користі.
Окрему групу в драматургії Старицького становлять п’єси на теми історичного минулого України – „Богдан Хмельницький” (1887), „Маруся Богуславка” (1899), „Тарас Бульба” (1897), „Оборона Буші” (1898), „Остання ніч” (1899). Звернення до історії було продиктоване громадянським сумлінням письменника, який усупереч цензурним заборонам порушував у своїй творчості теми з українського минулого і цим, глибоко усвідомлюючи велику виховну силу художнього слова, дбав насамперед за піднесення почуття національної гідності своїх співвітчизників.
Драматургія Старицького пройшла значну еволюцію – від побутово-етнографічної та соціально-побутової драми до соціально-психологічної і навіть драми з виразними психологічно - філософськими ознаками. Його драматургія є переконливим свідченням новаторського осмислення і художнього відтворення драматизму українського національного життя як в історичному минулому, так і в сучасну авторові епоху.